Here you can find the English version of the story: Leo The Cat And The Music Room
«Який жахливий галас! Вони знову псують мені тихе пообіддя! — думав Лео, заплющуючи очі й накриваючи вушка лапками. — Не дадуть старенькому котику спокійно подрімати в улюбленому місці!»
Із певним зусиллям Лео встав і потягнувся, позіхаючи, на своєму підвіконні, де так любив відпочивати. Та нещодавно родина Лео безпардонно перетворила кімнату, де йому так затишно дрімалося, на музичну залу. Вони виклали колом стільці, і тепер тут завжди хтось грав на котромусь із музичних інструментів, розкладених у кімнаті. Найбільше Лео зненавидів скрипку.
Власне, його родина й раніше захоплювалася музикою. І в домі навіть була музична зала. Та з якогось дива вони тепер стали грати у вітальні.
Крім того, до них тепер регулярно приходили якісь чужі музиканти. Лео взагалі любив гостей, але ці люди не приділяли йому жодної уваги. Поводилися так, ніби він кіт-невидимка! Відразу прямували кожен до свого стільця й цілковито поринали в свою музику.
Не те щоб Лео мав щось проти людської музики. Але цю мішанину звуків заледве можна було назвати музикою. Жодної гармонії. Просто нестерпно!
Звуки з цієї нової музичної зали нагадували Лео котячі концерти, що іноді відбувалися ночами в сусідському дворі. Лео з осторогою, хоча в родинному домі йому нічого не загрожувало, спостерігав за тим із висоти свого підвіконня і думав, як же добре, що йому не треба долучатися до хору сусідських котів, того жахливого шипіння й м’явчання.
Він думав про бездомних котів, що чубляться за свою територію. Може, то вони так знайомляться? Лео не знав напевно. На щастя, він ніколи з таким не стикався. У кожному разі, їхні верески дуже схожі на гру на скрипці, яку він чує зараз.
Лео інстинктивно вигнув дугою спину, струшуючи з себе напругу. Від цього руху в нього завжди сипалася шерсть, але його це не турбувало. Чимала хмарка шерсті розлетілася по кімнаті, осідаючи на крісла, килим і музичні інструменти.
Родина Лео дуже дратувалася через те, що його шерсть була всюди. Нещодавно він чув, як його мама вигукнула, ошаліло дивлячись на щітку для чищення: «Лео так линяє, що часом здається, ніби в домі живе цілий лев!».
«Із дому не вийдеш без того, щоб не мусити почистити одяг. Хто бачив щітку?» — нарікала вона. І за кілька хвилин пошуків: «Ось вона! Цього року я замовлю Святому Миколаю десяток щіток!»
Лео завжди дивувало, чому родині не подобається його чудове хутро.
Лео гарно жилося в цій родині, і він дуже це цінував. Але новий гурт, що тепер грав у вітальні — це вже занадто! Тож він вирішив, що має захистити свою територію. Так, як це роблять ті дворові коти. Він хотів показати родині та їхнім гостям, скільки незручності вони йому завдають.
І наступного разу, коли в кімнаті було повно людей, що настроювали свої музичні інструменти, Лео вирішив діяти. Він не міг просто сидіти й терпіти це все!
Лео почав тертися об ноги гостей. Зазвичай він таке робив, щоб сподобатися комусь, але цього разу мета була інша. Обходячи ноги гостей, він залишав клаптики шерсті, їх ставало більше й більше.
Дуже скоро хтось зробив йому зауваження: «Лео! Що ж ти робиш? Хіба не бачиш, ми зайняті, ми граємо!»
Одна жінка почала чхати, знову і знову; хтось із чоловіків весь час позирав собі на ноги. Гравець на трубі навіть сказав, що його інструмент, здається, чимось забився. Але грати ніхто не припиняв.
Тож Лео почав їм підспівувати, дуже гучно. Він боявся, що музика заглушить його голос, але один із музикантів вигукнув: «Та що ж витворяє цей кіт? Неможливо ж зосередитися».
Родина перепросила за поведінку Лео. «Зазвичай він такого не робить. Навіть не знаю, що з ним таке сьогодні», — сказала його мама.
Лео відчув полегкість, адже за нього заступилися. Він подумав, що це добрий знак.
Коли його родина була дуже зайнята, вони часто забували про час. Траплялося навіть, що вони забували його погодувати, хоча зазвичай робили це строго за розкладом.
Лео пішов до своєї мисочки й штовхнув її лапкою, показуючи, що пора обідати. Мисочка перекинулася й голосно калатнула по кахляній підлозі. «Ще добре. що вона порожня», — подумав Лео. Зазвичай він дуже обережно поводився з мисочкою.
Але навіть калатання мисочки привернуло увагу лише одного з гостей. І то на якусь мить.
«Як же покласти цьому край?» — подумав Лео.
Знайти собі інше місце для відпочинку було дуже легко. У домі багато кімнат. Та Лео не хотів поступитися улюбленою кімнатою так просто.
У нього з’явилася нова ідея. У домі дуже шанували вазони. Родина Лео страшенно ними пишалася.
Часом Лео навіть трохи ревнував, бо пальму, оливку й лимонні деревця регулярно обрізали й перевіряли, чи не завелися десь комашки. Тато навіть говорив із ними: «Правда, тобі в нас добре живеться? А чи достатньо тобі тіні?».
Іноді Лео кортіло гукнути їм: «Та це ж просто бур’яни! Ви маєте дбати про мене!».
А тепер він гадав, чи припиниться концерт, якщо він зараз погризе котрийсь із вазонів.
Лео підійшов до невеликого вазону, що пах досить приємно. До того ж, він був голодний, тож вазон здавався мало не апетитним. Лео стрибнув на край горщика, щоб краще обдивитися листя. Він уже приготувався дотягтися лапкою до гілки, коли раптом втратив рівновагу й перекинув горщик. Лео, втікаючи від великого горщика, що вже летів додолу, вихопився на люстру, наче акробат у цирку.
Звісно, це всі помітили! Умить кинули свої інструменти й прибігли до нього. Лео досі гойдався на люстрі. Нарешті припинився цей концерт.
Скалки розбитого горщика впереміш із ґрунтом було розкидано по всій підлозі. Гості дивилися то на кота, що чіплявся за люстру, то на безлад на долівці, ніби не вірили своїм очам.
«Певно, вони допоможуть мені злізти нарешті», — подумав Лео. Але він ще ніколи не бачив свою родину такою засмученою.
«ЛЕ-Е-Е-Е-О-О-О!!! Та що ж ти витворяєш? — заволав тато, щосили намагаючись тримати себе в руках. — Моє маленьке гарненьке деревце! Я ж роками його плекав…»
Хтось із гостей запропонував зняти кота, поки він не обвалив іще й стелю.
Усе сталося дуже швидко. Хтось вхопив Лео за шкірку, виставив його на терасу й зачинив за ним двері. Лео сидів, наче скам’янілий. Він навіть не уявляв, що таке могло статися. Він завжди був дуже чемним котиком. Його ніколи не залишали ночувати надворі. «Як вони могли?..» — дивувася він.
Інстинктивно Лео збагнув, що шкребтися й проситися зараз — марна справа. Він дуже розсердив свою родину. Лео думав про концерт у дворі, який йому доведеться слухати цієї ночі. Здається, людський концерт — це було не аж так погано.
«Треба було мені просто піти з тієї кімнати. Що як вони мене тепер ніколи не впустять?» — бідкався Лео.
Лео пішов до альтанки, заховався під плед і став чекати. Здавалося, минула ціла вічність, і раптом двері альтанки скрипнули. «Сподіваюся, це не чужі коти», — злякався Лео. Але тут він почув рідний голос. «Де ти, Лео?» — кликала його мама. Яку ж полегкість він відчув! Його родина дуже його любить. Тепер він у цьому був впевнений.